Ксенія БєлавінаВоно не відпустить… Я вже розмірковувала замилити в собі цю книгу, тому що просто рецензією я не відіб’юся, але воно… як та блювота, що вариться в тобі і доки ти не засунешь по самі фаланги в рота – не облегшить тобі життя. От відверто, почуття саме такі. І це не після книги, ні від неї ви будете в захваті. Та що там, деякі з вас будуть вести таблички з історією всіх фрагментів, щоб не впустити суті розповіді. Ні… від насилля та одержимості нею, які зазнала сама авторка в своєму житті від одного з викладачей… знайшла в собі сили написати про це іншу книгу – свої мемуари, відверто розкрити, що серед викладачів того ж Оксфорду бувають сталкери і покидьки і пережити увесь хайп після цього. Це якраз той випадок сили волі сформованої людини, яким так хизується пан Арестович – розвернути обставини у свій бік та підкорити ситуацію. Це просто казати, але складно робити, я маю в своєй історії такий вчинок, але він був справді неімовірно нелегкий. Це дозволяє собі залишити себе саму, свої ресурси, глузд і далі після паузи на обдумування продуктивно йти вперед.
Тому просто пройти повз мемуарів авторки з назвою “Згода: Спогади про небажану увагу” – ні…вибачте. До рецензії на белетристику спочатку про авторку.
Донна Фрейтас – авторка, спикерка та вчителька (я і досі вчусь оцьому -ка”). Вона пише літературу для ВУЗів, для студентів. Підіймає такі гострі соціальні питання як-то насильство, хайп навколо соціальних віджетів, поведінку студентів, сексізм та інше те, про що мало хто наважується говорити прямо.
Авторка була вимушена вести два паралельних життя: з одного боку вона публікуєма авторка, а з іншого – людина, якої сталкер просто спотворив її життя на роботі, в електронній пошті та автовідповідачу, навіть додому до неї він якось зміг пробитися (я не читала книгу, але колись я це зроблю, якщо ви зараз чи в минулому такое пройшли/проходите, будь-ласка, може її книга вам стане у нагоді). Бути на видноті, давати свою енергію людям, коли в тебе її крадуть щодня, щось ще вивчати і публикувати – це велика сила волі. Навіть і її роман про Роуз видає цю глибину і міць авторки, тому він не залишає байдужим читачів.
“In every woman there are many stories . . .
These are Rose’s“.
Роман має надзвичайно оригінальну та блискучу структуру: подружня пара, одружившись в свій час, домовилась, що вони не будуть мати дітей, так вирішила жінка, а чоловік запевнив, що він цілковито згоден. Але з роками він… передумав. Справжній чоловік: “Слово дав, слово взяв”, якто кажуть у нас в Україні. Все розпочинається з однієї сцени в спальні з чоловіком, але потім… нас чекають 9 варіантів розвитку події – 9 версій майбутнього Роуз. Всі ці варіанти – приголомшлива історія про кохання, втрату, зраду, розлучення, смерть, кар’єру жінки та її особистості – про пошук шляху в майбутнє, яке не було заплановано майбутнім, і про те, як доля клопотає, коли ми найменше цього очікуємо. Жінки будуть глибоко говорити не лише про материнство, а й про те, хто вони та ким вони хочуть стати. Дев’ять версій життя: від наукової кар’єри до материнства, від сімейної ідилії до розлучення.
Таким чином кріз 9 пропрацьованих варіантів розвитку шлюба та складності вибору народжується глибина відносин пари. Щоправда наступні романи після цього про відношення спочатку будуть здаватися вам недостатнью розвинутими, як я вже писала в минулій рецензії на “Дозвіл на зраду”.
Роман «Девять жизней Роуз Наполитано» стал мировым бестселлером: права на его выпуск были куплены 17 издательствами еще до выхода книги.
Окрім сюжету я завжди звертаю увагу на почерк автора. Сюжет може бути цікавим, але поданим в’яло, стисло, нудно або рубленими фразами. А якщо стиль речень, образів від атора мене чіпляє, то я беру його собі на карандаш. Тож цього разу окрім актуальної проблематики сюжету хочу звернути вашу увагу на вміле та барвисте ілюстрування образів, місць подій, майстерність авторки зачаровує своєю неймовірною красою та чарівністю. Здавалося б, такі часті абстрактні сцени можна було б виключити з тексту, проте без них дотепні зауваження не були б настільки доречними та сатиричними. Хоч сама тема і складна, динамічна і жива мова оповідання підносить читача на вершину радості та блаженства, як вишуканий десерт. У романі успішно здійснено спробу пов’язати зовнішні події з подіями внутрішніми, які відбуваються всередині героїв.
Взагалі завдяки книзі я зрозуміла, що мені подобається такий жанр – коли є варіанти. Це близько моєму відчуттю комфорту, нащо задовольнятися одним варіантом розвитку подій, якщо краще угледіти ще можливості. Якщо вам це також близько, то додам в скарбничку: “Що забула Аліса” Ліани Моріарті, “Життя після життя” Кейт Аткінсон (планую читати), кінострічка з Гвинет Пелтроу “Обережно, двері зачиняються” – будь-ласка, під бокальчик зі смачненьким 😋
Ну а я, як зазвичай, вже приготувала для вас новий роман, не менш пронизливий та складний. Тож не відставайте 🙈
